Східні та руські луки: дальність, конструкція, тятива й стріли

Ба більше, деякі історики навіть зазначають, що луки арабів, турків, персів, монголо-татар і, звісно ж, слов’ян значно перевершували за своїми характеристиками західноєвропейські аналоги з Англії, Скандинавії, Німеччини тощо.

Історичний факт: максимальна зафіксована відстань, на яку було випущено стрілу з англійського довгого лука, становить 557 метрів. А ось турецький султан Мурад-газі IV, за наявними свідченнями, зумів вистрілити на 878,5 метра.

Луки слов’ян не поступалися своїм аналогам у світі, а в окремих випадках навіть перевершували. Вони були основною зброєю як для ведення бою з відстані, так і для промислового полювання. Жодна більш-менш значуща битва не обходилась без лучників — і починалась вона, як правило, з перестрілки. У похідному строю лучники розташовувалися попереду та на флангах головного війська, щоб запобігти раптовому нападу противника.

Про дальність (Англія проти Русі)

Англійський король Генріх VIII, знаний як вправний лучник, міг уразити мішень на відстані 220 метрів, тоді як звичайні солдати-лучники стріляли десь на 90 метрів.

На Русі існувала міра довжини — стрілище (перестріл) — яка дорівнювала приблизно 225 метрів. Як казали про неї у XII столітті: «Яка муж дострелит», маючи на увазі стрільбу з метою ураження цілі. Тож можна зробити висновок, що для наших предків ураження мішені на такій відстані не було чимось надзвичайним. У цьому, до речі, важливу роль відігравала конструкція лука.

Конструкція руського лука

Практично всі стародавні руські зображення лука нагадують латинську букву «М» з плавними вигинами. Такий лук називався складеним, оскільки виготовлявся переважно з кількох порід дерева.

Для виготовлення складеного лука брали дві дерев’яні планки і склеювали між собою: внутрішня (зі сторони лучника) — з ретельно обробленого ялівцю, а зовнішня — з берези або в’яза. Планки з’єднували за допомогою риб’ячого клею, настільки якісного, що навіть луки, які пролежали в землі понад вісім століть, не розпалися.

Як і будь-яке дерево, лук реагував на зміну вологості й температури, тому, щоб зробити його всепогодним, його обклеювали попередньо вивареною берестою.

На кінцях лука встановлювали кістяні накладки для кріплення тятиви. Також з кістки оздоблювали й руків’я. За даними археологічних розкопок, його обхват становив близько 13 см — тобто ідеально підходив під руку дорослого чоловіка.

Іноді для посилення лука до зовнішньої планки приклеювали сухожилля, які закріплювали біля руків’я та на кінцях. Еластичний риб’ячий клей не заважав сухожиллям стискатись після зняття тятиви.

Як і луки інших народів, давньоруські луки були дуже потужними, тож випадкове влучання тятиви в ліву руку могло не просто пошкодити одяг, а й завдати серйозної травми. Через це стрільці широко використовували краги — захисні накладки овальної форми з лосиної кістки або рогу.

Історичний факт: майстри, які виготовляли луки, називалися лучниками, а користувачі цієї зброї — стрільцями. Сьогодні ж, трохи плутаючись у термінах, лучниками називають саме стрільців.

Руська тятива

Тятива — це не просто мотузка. Її виготовлення мало свої тонкощі, особливо у військовий час, коли від її якості залежало життя. Основні вимоги: міцність на розрив і стабільність довжини за будь-яких погодних умов — спеки, морозу, дощу чи снігу.

Давньоруські тятиви робили з шовку, сухожиль, кишок тварин, сиром’ятної шкіри. Останні два варіанти вважалися найкращими, бо зберігали свої властивості за будь-якої погоди.

Руські стріли

Древко мало бути ідеально рівним, гладким (щоб не поранити руку), міцним і не надто важким. До XVI–XVII століть для цього використовували березу, сосну, ялину, а згодом — яблуню, кипарис, тростину, кедр. Заготовлювали деревину взимку або пізньої осені, коли в ній було мінімум вологи, і перевагу надавали старим деревам — через їхню міцність. Довжина стріл становила від 75 до 90 см, маса — приблизно 50 г.

Оперення: зазвичай стріли мали 2–3 пера, рідше — до 6. Використовували пір’я грифа, орла, сокола, морських птахів, довжиною 6–10 см.

Наконечники: на Русі використовували понад 100 типів залізних і 8 кістяних наконечників. Це була не забаганка, а практична необхідність: кожен тип стріли фарбували в певний колір для зручності. Маса наконечника мала становити 1/7 від загальної маси стріли — тобто 8–12 грамів, хоча траплялися і 40-грамові варіанти.